Фотовиставка «Історія старої фотографії» (Частина 1)
Фотографія залишає відкритими миті,
які відразу ж перекриваються напором часу.
(Моріс Мерло-Понті)
Наша історія багата цікавими моментами, які могли б назавжди залишитися в минулому, якби не один по-справжньому геніальний винахід людства – фотоапарат. Завдяки фотографії наше та майбутні покоління можуть побачити, як виглядали їхні предки, як жили люди в далекому минулому, що відбувалося на їхній землі, якою була мода і багато іншого.
Ніщо так живо не розповідає про епоху і країну, як аматорські фотографії із сімейних архівів! Розглядаючи такі знімки, ми можемо зануритися в атмосферу тих років і подумки уявити собі, що переживали люди, зображені на унікальних кадрах.
Ми в компанії «Медвестснаб» подумали, що буде дуже цікаво подивитися на старі сімейні фотографії наших співробітників, і попросили щасливих володарів архівних фото поділитися ними з колегами. Для того, щоб всі бажаючі могли побачити ці унікальні кадри, в холі офісу вирішено було організувати фотовиставку під назвою «Історія старої фотографії».
Наша співробітниця з Ужгорода Деяк Наталія дуже пишається сімейної фотографією, на якій відображена її бабуся Слава Христина 1932 року народження зі своїми друзями односельцями. Знімок був зроблений 8 квітня 1951 в селі Золотарево Хустського району Закарпатської області. Ця фотографія має велику цінність не тільки для родини Наталії. Ми думаємо, кожному з нас буде цікаво поглянути, як виглядали люди пів століття тому і як шанувались традиції національного українського костюма. Наталія розповідає, що зараз ці наряди знаходяться в сільському музеї.
Наш співробітник з міста Черкаси Мовчан Олександр з радістю поділився частиною історії свого роду. На фотографії, зробленій в 1962 році, відображений його батько Филимон Мовчан. «Він був писарем танкової дивізії, – розповідає нам Олександр. – На цю посаду вибирали обдарованих, освічених, педантичних людей з каліграфічним почерком, яким і був батько. Служба проходила 3 роки. В обов’язки батька входили кореспонденція та фотокореспонденція, яка вносила фарби в сірі будні армійського життя. На фото зображені апарат для прояву фотографій з відповідними ємностями під реактиви. Остаточний результат своєї роботи можна було побачити тільки на готовій фотографії, тому він так пильно відбирає кращі знімки. Крім естетичного задоволення від своїх робіт, тато ще й отримав додаткову відпустку.»
Наш народ споконвіку дбайливо зберігав свій родовід, проявляючи вдячність і шану до батьків. У нашій культурі та психології глибоко вкорінене розуміння того, що людина зобов’язана своїм мамам і татам, бабусям і дідусям найдорожчим – своїм життям. І дивлячись на те, як трепетно ставляться наші співробітники до пам’яті про своїх прабатьків, ми ще раз переконуємося в цьому.
Найбільша гордість для нашої співробітниці з Сум Стебловської Тетяни – це її дідусь Макаровец Олександр Володимирович (на фото праворуч) і прадідусь Манжос Іван Володимирович (на фото ліворуч). «Обидва вони були учасниками Великої Вітчизняної Війни і захищали нашу країну від фашистських загарбників, – з гордістю розповідає Тетяна, – Прадід воював у партизанському загоні Ковпака С. А., а дід пройшов всю війну до Берліна. Вони назавжди залишаться в нашій пам’яті героями і гордістю нашої країни!»
Цікавою історією сім’ї свого чоловіка поділилася з нами співробітниця з Вінниці Ревякіна Катерина. «Ця фотографія – найстаріша в нашому сімейному архіві, – розповідає Катерина, – Вона зроблена в 1914 році. На ній зображений прапрадід мого чоловіка, Іван Васильович Ревякін, зі своєю дружиною і всіма дітьми. (Хлопець зліва у верхньому ряду – прадідусь чоловіка, Анатолій). Іван Васильович був заможним купцем у м. Сизрань (Самарська область Російської Федерації). Особняк його старшого брата, Петра Ревякіна, зберігся дотепер і є туристичною визначною пам’яткою Сизрані. Після революції все майно сім’ї було націоналізовано, уникнути репресій вдалося завдяки тому, що одна з дочок Івана Васильовича, Марія (на фото – дівчина в білій блузці), дружила з М. Ульяновою, сестрою Леніна. Її втручання і допомогло всім вижити у важкі 20-ті роки.
Якщо запитати у людей, які роки в їхньому житті були найщасливішими, багато хто не замислюючись відповість: «Ну звичайно, роки дитинства!». Тому що для більшості з нас дитинство – це безтурботна пора, коли живеш і насолоджуєшся, ні про що не замислюючись. І похуліганити можна, і побешкетувати – тобі все прощається! Добре, коли дорослішаючи, ми все одно в душі іноді відчуваємо себе дитиною. Забавноюфотографією зі свого дитинства поділилася з нами співробітниця з Житомира Жигунова Тетяна, підписавши фото так: «Люблю чотирилапих з дитинства!»
Далі буде…